30

***

Я там була

З тобою

Коли тремтіли руки

Я була там

З тобою поруч

Цілуючи твої уста

Стояла пліч-о-пліч на Мірабо

З тобою

На чернівецьких вулицях

Всміхалася на чорний гумор їхній

З тобою пила чорне молоко

В обід й зрання

І цілу ніч

І я кричала

Пауль! Пауль!

Тепер лунаю знизу

iз твоєї підсвідомості

Стояла з тобою на Мірабо

Кричала, не маючи  голосу

Не маючи рук

І навіть волосся

І мозку…

Але з твоїм серцем

Я там була

Стояла пліч-о-пліч на Мірабо

Відчувала спітнілі долоні

Чула удари серця

Бачила останній подих…

Але я залишаюсь,

Бо я – поезія.

29

DELIRAMENTA

Безсоння. Північ. Чорний чай.

Бездонність. Темрява і тиша...

І я сама вже ніч колишу.

Це марення я не залишу...

Згадала те, чого шукала,-

Ішла по шпалах навпростець,

Гукала сни, що накінець,

Не розтлумачив той старець.

Торкала клавіші рукою.

Між слів, так просто, - чорно-білі.

І знов блукали заметілі,

Де всі думки оторопілі.

Зламала клітку супокою.

Волю давала емоціям,

І рахувала пропорції,

Верталась туди, де socium.

Зводила свою fata morgana.

Думала за всіх і наперед.

Довго думала... та, мов намет,

Враз зупинилась посеред...

У вирі дощів і туману

Зеленіє-жовтіє трава.

Колюча відкладена справа -

Недописана мною строфа.

28

* * *

Скільки не змінюю сумок

наплічних на осінь,

вміст залишається однаковим:

вересневі паперові носовички,

пожмакані нотатки,

потертий записник,

червона вчительська ручка,

мобільний

зелений гаманець,

в якому гуляє вітер,

пописаний листок у лабіринтах літер,

трохи смутку, декілька жартів,

банка законсервованих спогадів,

книжка на латиниці,

думки на кирилиці,

компактний захист від дощу,

розфарбований у маки.

Як завжди, - безлад,

типовий

для вмістилища жіночих душ.

Ніде подіти руки.

Осінь.

27

ГОРІШЕ

А вітер

Завіває до хати мертве листя

Горіхове

Із присмаком терпкості

Поморщене

Від абсорбування емоцій

Людей, що розмовляли

На подвір’ї під старою кроною

Ще вчора, минулого року

Попереднього тисячоліття

(якихось десять-двадцять років тому)

Посіріле

Від тих гріхів,

Котрі чинились в затінку гілок

Але прощались

Бо ампутовані листки –

Немов покута

За кожен рік

Прожитий недарма

І ще якихось десять-двадцять

І вчахнеш ти

Старий горіше

За кожне каяття і відбуття

Й за воскресіння кожною весною

І тіло твоє,

Розпиляне навпіл

Хтось розглядатиме цікавими очима

І рахуватиме ті кільця у тобі

Й шукатиме їх кількості причину

Забувши, чи й не знаючи геть

Що в кожнім дереві

Живе жива душа.

26

ЗАМАЛО

Неохоче впускаємо літні останні дні.

Вже минуло й Петра, й Іллі…

І навіть земля, за сезон недогріта,

Котить сльози свої по ріллі.

Недоносили  бджоли меду,

В полі соняхи недоцвіли.

І мені ще пожити треба,

Треба доніжитись у  теплі.

Я сьогодні прощалась з літом.

Вересневий вже вітер гуляв

І у вчора тягнуло магнітом -

На губись ні на мить. Carpe diem.

25

МЕТАМОРФОЗИ

Як шкода – нема більше слів.

І так ніби дощ уперіщив.

І так ніби вимив думки.

І ніби й саму мене знищив.

Я просто стечу по стіні

Потоком несказаних слів.

Ніхто не побачить тоді

Ні крихти, ні порох, ні біль.

І коли до решти виллю я душу,

Повизбирую друзки від мрій,

Тебе залишитися змушу,

Одним лише помахом вій.

Зремонтую старий канделябр

Й запалю на ньому свічки.

Стану полум’ям, -  збудуся зябер,

На світлі розчахну зіниці.

Стану димом і сонячним світлом.

Гарячим вугіллям тебе обпечу.

Злиюся з небом і сонцем і вітром…

Змахну крильми і…..

Відлечу.

24

*   *   *

Коли ти зникаєш

Губишся у монотонності

У сірих буднях

Я плачу уві сні.

Коли ти танеш у тумані

Коли ти ним стаєш

Забравши з собою серце,

Мені немає місця.

І я плачу уві сні

І не можу прокинутись.

І раптом марево

Стає краплинами роси на траві.

23

***

Перетерпаю

Як і кожну зиму

Стиснувши кулаки й зціпивши зуби.

Малюю простори на згині

Замерзлих слів.

Тоді,

Як сніг дороги замітає,

Коли земля напівоголена

Ховається під ковдрою,

А я, - перетерпаю

22

АМАЗОНКА

Якщо, друже, раптом застудився,

Чи заздрісні очі наврочать,

Ти до мене у гості зайди,

Хай що там люди торочать.

Зроблю тобі чай з різнотрав’я.

Хоч колись сказали б «зілля».

Кажуть, моя прапра…бабуся

Була знахаркою із Поділля.

Зналась на травах і бджолах,

Їздила на колісниці.

Взимку – на своїх ґринджолах

Гола до поясниці.

Кажуть, що мала коси

Довгі й руді, до долу.

По вугіллі гарячому боса

Танцювала… Й молилась Богу.

Кажуть, мою прапра…бабусю

Взяли в полон поганці,

А свою мужню душу

Богу віддала в танці.

Я не моя прапра…бабуся,

Я люблю котів й вазонки,

Та знаю, вона, рудокоса

Мудра була амазонка.

Знаю, вона не відьма

Була, може, була ворожка,

Та на неї чимось схожою

Бути хочеться хоч трошки.

21

ЧасоСмуги

Завтра увечері

У тебе ще буде ранок

Знову не перетнемось

Або хоча б мимохідь

Поміж моїм вечором і твоїм світанням

Спіймати дотик

Подушечками пальців

Крізь телефонну лінію.

20

***

Залишаюсь сама

Наодинці з собою

З думками

Страхами

Останньою почутою реплікою

Кинутою кимось недбало

На прощання

Зі спогадами

Здогадами

Останнім дотиком долонь

Нібито випадковим

І з твоїм запахом

Що крадькома вдихнула

І відтоді

Більше не дихала

19

***

Мозок мій

Робить трюки

Крутить на каруселі

Мене

Стомлену

Знуджену

Перегріту на сонці

Пересипану соняхом

Перемочену в оцті

Перецвілу пасльоном

Перетерту на пудру

Продирявлену стрілами

Принесену з Марсу

Але таку твою.

18

ГАРЯЧКОВО

У мене гарячка

І я гарячково

Сідаю за фортепіано.

І граю Шопена

А потім Глінку

Мені однаково

Аби ноктюрни.

Аби лиш грати

Заплющивши очі

Ловити видіння

Охлялої плоті.

І коли вже за тридцять вісім,

Що відчую без термометра

Пальці вдарять акорд в мінорі

І тут я могла би й вмерти.

І може  була б і вмерла

Серце вчуло фінальні ноти

Та згадала, що ти – людина

Задля кого ще варто жити.

Забуваю про свою грипу

Починаю новий ноктюрн.

Бо душа, як завжди, відкрита

Для нових ще неторканих струн.

17

* * *

Хвилюється тиша, прикидана мотлохом

Очманілих розмов, що не вернеш назад.

Чую, як дихаєш: жадібно, поспіхом

Серед спогадів моїх у дивних садах.

Азалії в’януть, що їх так недбало

Морською водою полляв садівник.

Ефірні стрічання, як порвані фани,

Руками не зловиш. А ти їх уник.

Ти не втік від кохання, бо я утекла.

Танула довго і мовчки - сльозами.

Азаліям шкодить солена вода, -

Не знала тоді це, прости, я не знала.

Цілувала б твої пульсуючі скроні

Я..

16

***

Сьогодні ти схожий на троля.

Я, як завжди, - на ельфа.

Може, така наша доля,

У різних казках померти?

Мабуть, завтра я – Немезіда.

Мабуть, завтра ти – як завжди.

І кохання плід недозрілий

Розіб’є над Стіксом мости.

Може, потім ти – усміхнешся.

Може, потім я - розревуся.

Може, стрінемось потім – у пеклі.

Там розплатимось. Не хвилюйся.

Може, вдасться поторгуватись.

Лиш, гляди, не накой біди.

Однаково, куди не підемо,

Та потрапимо згодом туди. 

15

ЖОВТИЙ ДЕНЬ

Хтось палить торішнє листя.

Затопило околиці димом.

Загубилися ми в передмісті

Сховавши до пазухи диво.

Я читала уголос Шекспіра,

Ти не плакав на мову сонетів.

Цілував у волосся і шкіру,

Піддаючись волі тенетів.

Я замовкла і ми зупинились, -

Не поезія була наркотик –

Весна. Несподівана й тепла.

І жовта. І губ твоїх дотик.

14

ВЕРБАЛЬНИЙ ДЖАЗ

Тут дзвінкі звуки Кейко Мацуї

А за вікном шелестить дощ

Травневий свіжий і дикий

Сьогодні ти вперше кинув слухавку

А я ще не все сказала

Розтерла туш по обличчю

Слухала дощ бо що важливіше

За шепіт живого по неживому

В той час як час плине повз

Минаючи атоли мого океану

І дощ не порадившись з травнем

Змив каштановий цвіт до піднебесся

Здається я навіть заплакала від того болю

А ти просто отак кинув слухавку

І небо не проронило ні слова

13

***

Білий сніг спадає на чорні коси.

Створює контрасти звичних кольорів.

Сніжинки - то замерзлі сльози,

Хмарами принесені десь із-за морів.

Що не краплина - свій трагізм,

Своя історія, війна чи лихо...

Малюнком в стилі модернізм

Паде на руки сніг... Як тихо!..

Чийсь стогін вітер донесе з нікуди.

В своїй молитві ти його згадай.

Не будь черствим! - Усі ми люди!

А з неба й далі капає вода...

12

РОЗА ВІТРІВ

Не я одна така

Сьогодні

Плутаю дороги і напрямки вітрів.

І так, ніби збився компас

Сплутався космос

Чи, може ми на полюсі?

Північному? Південному?

На снігу полуденному

Вляглися довгі тіні.

А, може, полюс перемістився до нас?

Ти знаєш, любий,

 З тобою хочеться жити,

Тримаючи у руках синій глобус,

І думати, що ми володіємо світом.

І що у тебе, як у бога грізний голос,

І що у мене коси Афродіти.

Знаєш, любий,  викинь компас,

Забудь про гравітацію і вітер.

Бо в нас на двох з тобою синій глобус,

Хоч ми – лише комахи в цьому світі.

11

  НЕБО

Куди б ти не пішов,

небо завжди з тобою.

Куди би ти не сховався –

воно буде останнім дахом.

Що би не було довкола –

небо завжди з тобою.

Ти можеш лишити сушу –

і вийти у море,

можеш лишити його -

піднятись у вишину повітря,

небо завжди з тобою.

Тому із усіх карт

перш за все вивчи карту неба,

ритм його дихання,

рухи його діафрагми,

вона – палюча і кругла.

Тримай небо за руку.

Ти – в неба на повідку

з невидимих імпульсів.

Твоя остання стеля

і вічні у ній лямпочки.

Небо тримай за руку

й воно не покине тебе.

Небо диктує час,

ділить на день та ніч.

Кажуть, у ньому  - рай

але не в тому річ.

10

МОЖЕШ НЕ

Ти можеш не вірити моїм словам

Ти можеш не чути, забути, забити,

Приспати задимленим подихом

Блиск у очах і ватру в Карпатах.

Місто не може не дихати, правда,

В місті так важко не бути своїм,

Але так складно вночі засинати

І бути вірним собі.

На плакатах

Лишати обличчя і очі

І трохи волосся,

Аби тебе впізнавали

В тролейбусі і БЕЗ макіяжу.

Так важко заснути, коли не один.

Коли не он-лайн, а так, - поміж іншим,

Завис між реальністю й неозвученим віршем.

Між сивим світанням й незавершеним днем.

Цей острів не вартий твого поривання

Купити квиток і завести гарем.

Збудувати халупу, посадити кокос,

Прокидати пісок, ніби сніг, від порогу.

Ловити птахів і морських їжаків,

Робити із них бутерброди в дорогу.

Вибирати собі робінзонське життя,

Так, ніби це порятунок від себе.

Так, ніби це доведе до пуття

Те, що це місто зробило із тебе.