Спочатку, я планувала назвати цей допис-рецензію більш егоцентрично - «Таня і я». Це пов’язано із тим, що після першої прочитаної мною книжки Тані Малярчук я ідентифікувала себе із нею. Книжка називалася «Згори вниз», її мені дала почитати сусідка по гуртожитській кімнаті. Її ліжко стояло поруч із моїм і вона стабільно щоночі «лунатила» - розмовляла, піднімалась із ліжка і ходила по кімнаті. Це в жодному разі не заважало Галі бути надзвичайно позитивною та доброю людиною, але й додавало певної містики до її персоналії. «Тобі сподобається», - сказала Галя і я повірила. Відклала Камю чи Кафку – щось таке тоді читалось по університетській програмі і проковтнула «Згори вниз» залпом. Через дві –три години закрила книжку і в заціпенінні простогнала: «Це ж про мене». Ну а нє, - юній закоханій дівчині, якою я була тоді, тільки цього й треба.
Відтоді пройшов не один рік, не одна прочитана книжка і не одна написана Танею Малярчук. Посерйознішали читачі, як я, наприклад, а Таня тепер пише дорослі тексти. «Біографія випадкового чуда» - це книжка не про одну дівчинку, не про героїню Лєну. Це книжка про всіх нас – у найширшому сенсі. Про нас, про жінок та чоловіків. Про українців і про галичан зокрема. Про бездомних людей і собак. Про закони і тих, хто за ними благополучно ховається. Про наших батьків і наших шкільних друзів. Про інтелігентів-невдах і сильних духом простаків.
Весь текст – суцільно наповнений тонкою іронією, сповнений щирої людської надії потік емоцій. Іноді цей потік спокійний, хоч навколо гроза – так Лєна рівно ставиться до безглуздя, що довкола відбувається і приймає спокійно несприятливі для себе обставини щодо вступу в університет. Іноді цей потік спокійний та потужний, - коли Лєна вирішує стати на боротьбу за справедливість щодо слабших і це в неї виходить природньо, само собою. А коли вже прориває дамбу, то ніхто не в силі контролювати руйнівну бурхливу силу, навіть сама головна героїня, - у неї стається нервоний зрив внаслідок якого потрапляє до психіатричної лікарні.
Лєнин батько завжди хотів мати сина, але йому "не пощастило" і народилася Лєна. Він пробував виховувати її як справжнього чоловіка, і частково йому це вдалося.
Пише про нас, бо не вміємо любити, бо нас не навчили, спираючись на матеріальну безвихідь. І Лєні, навіть до голови не приходить така думка, бо вихід завжди є:
Пізніше Лєна казала, що навколо неї не було грошей, не було совісті й не було любові. Ніхто нікого не любив, усі всіх терпіли. Терпіли з безвиході, бо не мали куди подітися. Або думали, що не мали. Для зручності називали це «нема-куди-подітися-любовю».
І врешті Лєна підсумовує, класифікуючи, аби світ виглядав в її очах впорядкованішим, аби його можна було якось зрозуміти:
Є люди добрі й злі, дурні й розумні, щасливі й нещасні, самотні та щасливі, сібєктивні ідеалісти й обєктивні раціоналісти, націоналісти і комуністи.
Коли кажуть, що життя попереду, то зазвичай воно вже позаду. І так до безкінечності. Коли кажуть, що хочуть побачити світ, то забувають, що якраз цієї миті на нього дивляться. Коли кажуть, що не тікають або тікають кудись, то насправді тікають і тікають від чогось.
Так і хочеться додати – але від себе не втечеш.
Гостро, так гостро вона переживає несправедливість та лицемірство…
Коли хтось промовисто мовчить, - пізніше писала Лєна, - це не означає, що він дуже розумний. Це означає, що він просто не знає відповіді. І не треба переконувати мене, що це не так.
Вона знає, що всі вони мають насправді добре серце, навіть кримінальний авторитет із золотими зубами Монах насправді – добрий. У Таниних текстах всі заслуговують на щастя: і двістікілограмова метальниця дисків Василина, і кожна із бездомних собак, і навіть негативні персонажі - бюрократичні тьоті –працівниці соціальних служб.
- Слухайте, я краще зберу гроші, щоб ви собі інвалідність оформили. У вас каліцтво значно страшніше. Ви пережили ампутацію серця.
Такі-то бувають історії, пізніше казала Лєна. Але історії бували якраз не такі.
Загалом, «Біографія випадкового чуда» Тані Малярчук – легке чтиво для широкого загалу. Кожен знайде там щось про себе, бо ніхто, як вона, не уміє достукуватися до сердець і наглядно й іронічно показувати наші суспільні «болячки» й приховану доброту, і нагадувати, що вихід є завжди.
