Мода

Зараз усі висловлюються. Бо так модно. Бо є для цього безліч інструментів. Бо Інтернет став рупором, а доступ до блогів та авторських колонок є у будь-кого. Реєструйся собі – і пиши. Вже мовчу про соціальні мережі. І ми пишемо. І модно висловлюватися навіть про події у сферах, в яких ми, м’яко кажучи, не дуже компетентні. Але ж це слова, слова, «власна думка», суб’єктивна. Можна «налити водички» і бути суб’єктивним, суб’єктивним і не обов’язково правим, не обов’язково компетентним, так – біг пес через овес, аби три тисячі знаків набралось, а там і запоститься і закоментариться. Модно висловлюватись суб’єктивно і всупереч, коментуючи актуальні обговорювані події. Можна на цьому попіаритись – на суб’єктивному коментуванні – аби воно суперечило загальним тенденціям у обговоренні і викликало контр коментарі, заперечення і розділило світ на біле та чорне, а читацьку авдиторію на правих та лівих. І щоб потім ці праві та ліві демонстративно порозфренджували один одного на Фейсбуці і почувались праведниками в житті своєму за розфрендження…

До речі, вперше, коли заблокувала одну людину, котра мені просто надокучила, я почувалась вбивцею. Кілька днів. Ось була людина якась, якийсь візуальний образ, якісь репліки, світлини. І ця людина впливала на твоє щоденне життя, викликала якісь емоції, ділилась своїми думками. Ба, навіть більше – ми вже звикли дещо один до одного, до присутності в голові один одного. І тут раз – імпульсивно заблокувала користувача такого-то, він зник. Ніхто про нього більше не говорив, перестали приходити повідомлення, лайки (в хорошому сенсі), більше не маячив отой візуальний образ… Дивне якесь таке відчуття провини, бо ти таки стерла живу людину, нехай зі свого суб’єктивного, але ж світу.

Мабуть, герої-розфренджувальники також досить реалістично переживають це «вбивство», стираючи зі свого персонального світу тих, хто не приймає їхньої думки. Стає страшно. Сподіваюсь, що переживання віртуального «убивства» їм, врешті, не стане мало. Якось у мене не було раніше звички висловлюватися. Тепер я дбайливо її у собі плекаю. Най буде –треба ж бути «в тренді». Хоча ні, я не тому вирішила висловлюватися. Просто для постійного руху вперед треба постійно йти проти своїх страхів. Так, я боюсь висловлюватися і не люблю писати. Я ще в школі не любила писати творів і заміток в шкільну газету. Мабуть, тому і пост оцей злосний вдався. І не могла писати, поки мама не придумувала перше речення замість мене. Це вже потім здогадалась, що твори на «зарубіжну» пишуться усі однаково і з однакових шаблонних речень, - лиш бери та й власні назви і епітети підставляй. Після такого усвідомлення жити стало легше, угу.

Дуже хочеться читати лише якісні тексти. Аби автори знали, про що пишуть. Аби тексти були красиво відредаговані. Аби книжки були надруковані на якісному папері. Аби з віртуального простору зникли тролі. Але вони потрібні для балансу того ж добра і зла. Діалектична така штука.

А тим часом, воюватиму зі страхами і буду вчитися писати. Вже вибачте, що публічно. Але мода така.