8

ДРЯПАЄШ…

Ти дряпаєш мене зсередини

Гострими кутами

Білого гіпсового куба

Такий разючий і непіддатливий.

Такий куб я пам’ятаю

З художньої школи,

На нього ставили

Овочі й глек – натюрморт

І тоді шурхали олівцями

По паперові та по мольбертах

Кожен із нас – своїм начерком.

Тепер я така порожня

Як кімната для класу рисунку

На вигляд – лиш стіни й мольберти,

Як шкрябання – на звук.

Бо ти видряпуєш мене зсередини

Бо ти живеш у моїй оболонці

І вона витоншується

Від кожного удару гострим кутом

По тому м’якому й жіночному

Що залишилося від мого нутра

Ще трохи – і я розсиплюся

Зруйнована твоїми докорами

І залишаться тільки очі –

Через них я заново себе витчу.