Треба не мати страху й здорового глузду, аби свідомо йти на ризик.
Вчора зустрічалася із своїм добрим знайомим - культурним аташе одного із європейських посольств. Коли я сказала, що була у Варшаві, бо робила там колумбійську візу – він чомусь підняв брову здивовано і перепитав, чи йому не почулось: «Ти сказала, «Колумбія»»?
Службовці Борисполя також здивовано піднімали одну брову – хто ліву, хто праву, але нічого не перепитували – просто ставили потрібні штампики і видавали талони на посадку.
Алекзандр – на вчорашній день виконуючий обов’язки посла своєї країни, певне, вирішив трохи відволіктися від своїх рутинних справ і потеревенити зі мною за склянкою лате про що завгодно, тільки не про роботу, тобто, зовсім не про те, про що я прийшла з ним поговорити.
«Колумбія? Будь ласка, пообіцяй мені, що ти звідти повернешся!»
Тут вже і мої брови піднялись самі по собі.
«А чого ж мені не повертатись? Мине 10 днів і все буде як було».
«А ти знаєш, скільки всього може з тобою трапитися у Південній Америці?»
І з цього місця почали перебирати варіанти моєї смерті та інших халеп, які мали поміститися у 10 днів.
Ну, по-перше, мій літак мав зникнути десь над Атлантикою. Так-так, «зникнути» правильне слово. Як років зо два тому літак компанії «Air France», що влетів у штормові хмари і зник. Знайшли його лише недавно. Десь глибоко на дні океану. На борту було 250 пасажирів.
По-друге, багато туристів з Європи просто не повернулися. І ніхто їх більше не бачив. Алекзандер це знав певне, бо вірить статистиці і своїм колегам по консульствах в тих краях.
«Ну, наприклад, якщо тебе захочуть пограбувати, то спочатку тебе застрелять, а вже потім відберуть гаманець і подивляться, чи в ньому щось є».
За двадцять євро застрелять і не спитають, як звати.
Далі була історія про близьких друзів його колишньої подруги (він вжив слово ‘ex-girlfriend’), які поїхали у весільну подорож до Домінікани, і були звірськи убиті посеред ночі у маленькому затишному готелі на узбережжі Карибського моря. Щось таке хижо-пірацьке, видно, таке присутнє в крові тамтешніх мешканців.
О, а далі пішла розмова про отруйних тварин, комах та всіляких членистоногих істот, яких Пандора (сучка), випустила колись із скрині й розпустила по світу. Мабуть, та скриня знаходилась у Австралії, бо, в кінці-кінців ми дійшли згоди, що смерть від укусу степової смертельно отруйної змії роду Тайфун спіткає мене саме там. А туди я найближчим часом не планую. Хоч це втішно.
«Ну і остання причина, через яку ти можеш не повернутися: знайомство із наркобароном, який запропонує тобі палац із пальмовим парком, яхту, дорогі авто і безкрайні можливості. Ти вийдеш за нього заміж і зостанешся жити в тропічній зоні – центрі світового наркотрафіку».
«Хм…а над цим треба подумати», - вже почала дразнити, бо нерви були в напрузі, як-не-як.
На прощання Алекс підбив підсумки деструктивної розмови цінними інструкціями: нікуди не ходити самій, не тусуватися з місцевими, не сідати одній в таксі, ніде ні за яких обставин не «світити» грошима, не розраховуватися кредитною карткою, завжди говорити портьє в готелі куди я йду і коли повернуся, вдавати із себе колумбійку аристократичного походження (зовнішність дозволяє), а незнання іспанської компенсувати зверхнім, повним зневаги поглядом та неприступним виглядом. Інакше, мене застрелять, зґвалтують, пограбують чи в іншій довільній послідовності дій.
В свою чергу, я щиро порадила Алексу поряд із живописом, взятися за писання книжок. Напевно, таких пригодницьких, з елементами детективних історій, в стилі Грехема Гріна. З таким багажем непотрібних знань та безцінного життєвого досвіду, гріх не писати.
